Я стою в залатаній тільняшці,
на високу воду задививсь,
що несе листа мого у пляшці
аж до моря Чорного кудись.
Ще без листя білі осокори
і сороча сварка у гнізді.
Мабуть, з осокора видно море,
тільки ж він по крону у воді.
Сонце, пробиваючись крізь хмари,
камінці лоскоче в ручаї,
«вісімкою» зблискує під яром
чорнота кривої течії.
Берег підмиває, шаленіє,
всмоктуючи небо, чорторий,
та не проковтнути чорторию
ні моєї пляшки, ні надій!
І невдовзі пляшка виринає,
світиться, виблискуючи, скло.
Хтось її помітить і спіймає,
хтось за морем лист мій прочитає
і мені напише у село…
Вже давно зносилася тільняшка,
вже і я далеко від села,
звідки закоркованою пляшка
із листом за обрій попливла.
Підросли у небо осокори,
обмілів глибокий чорторий,
та широким виявилось море
і далеким берег золотий.
Хоч, можливо, у далекім краї
хтось уже листа мого читає,
навіть пише відповідь в село,
де мене ніхто уже не знає,
де мене ніхто не пам’ятає,
де мене неначе й не було.
