Уголь стонет и соль забелелась
И железная воет руда.
То над степью пустой загорелась
Мне Америки новой звезда.А. Блок
Надриваючись, стогне траса,
удень і вночі шумить.
І в часу немає часу
зупинитися хоч на мить.
На все твоя, Боже, милість.
У пам’яті залишилось
не все, що було, збулось,
за спогадами моїми,
як доля стоїть незримее
і навіть не назване щось.
Не розпустити плетива
далеких подій і днів
і все, що туман засклив,
то відлунює шумом Лети,
то мелодією без слів,
то голосом безіменним
долітає з пітьми до мене,
та що я в пітьмі побачу
в осіннім садку глухому,
де, мов на плечі чужому,
дощ безпритульний плаче?.
То крона густої ночі
платівкою зашерхоче, –
і розмотується пітьма,
і співає мені Маруся:
«В мене чорних брів нема,
та я не журюся»…
Від терикону лише за крок
безоглядно цвіте бузок!
Вже приречений. Ще цвіте,
пелюстками летить у степ.
Гострі відблиски антрациту
І скільки навколо цвіту,
отої краси довкіл,
що, певне, рятує бджіл.
Тліє смердюча сірка.
На копрі п’ятикутна зірка.
А тії, що побачив Блок,
ще не видно серед зірок.
Та виспівують солов’ї
і босотою ручаї
аж вихлюпуються з ярків
до Марусиних чобітків,
і вдихають її духи
аж до серця всі женихи.
Райським яблуком червоніє
той, хто зайнять не сміє,
який не такий, як усі парубки,
ховає в кишеню трепет руки,
ніби шукаючи цигарки.
Нарешті Марусю до танцю запрошує.
А плаття Марусі в червоний горошок.
Зупиниться погляд на горошині –
і не заснути до третіх півнів.
А в небі така блакить!
І марево степом плине.
Як соняшник, день стоїть
в мареві по коліна.
За хвилями хвилі сині,
хоч кораблик майструй дитині
і човен собі ладнай,
націлившись за Дунай.
Хоч там, у краї чужім,
такі ж, як і тут, міражі,
так само цвіте лопух
і гнізда беззахисні у степу,
так само кури під тинном
гребуться біля дороги,
і жайвір над вічним плином
співа під вікном у Бога.
Шумлять над Дінцем дуби
як за Ігоревої доби,
і хмара пливе багряна.
І, ніби рядком Корана,
над невірними грім гримить.
Темніє. І дощ шумить,
як військо, що за горбами
поспішає напитись з Дону.
І, змилувавшись над нами,
Господь відчиняє рами
і протягами озону
провітрює димний степ,
де вишня гільцем цвіте.
І зібралося на весілля
в їдальні все доокілля.
Сидять, як зуб біля зуба,
молоді прометеї і сонцеруби.
І, ніби на «дошці пошани»,
на почесних місцях – ветерани.
В костюмах, в поважній позі,
при медалях і… силікозі.
Парторг молодим вручив
від квартири нової ключі.
І подруги прошепотіли:
– Це ж треба – так пощастило!
І Марусі стало незручно.
А доля все посміхалась
і ніби
на інший
палець
приміряла її обручку…
Як новенька у небі зірка.
Аж до зірки лунає «гірко»!
І скриплять на копрі колеса,
неначе в царство небесне
до пролетарського раю
історія підіймає, –
і безугавно, вперто
за вагонеткою вагонетка,
вискиглюючи покору,
териконом повзе угору,
де звалює грім породи,
що видовбав «цар» природи
і підкорив нарешті
все, що міг підкорить…
Як тиша на очереті,
шахтарське селище спить.
І шерхотять листки,
і кожен – на всі боки,
і кожен з усіх боків
ловить шурхіт листків.
Спалахнули шиби осінні,
заворушилися на траві
і піднялися тіні,
як волосся на голові.
Стежками і навпрошки
до шахти біжать жінки –
не піднялася зміна,
на шахті вночі обвал…
І кожна чиясь дружина
а, може, уже вдова
на розгубленого парторга
дивиться, як на Бога,
і кожна з останніх сил
просить: «Господи, пронеси
наповнену чашу мимо»…
Та не Бог стоїть перед ними.
Байдуже годинник стука.
І зараз…
зараз…
немов з гори
Маруся впаде на руки
молоденької медсестри.
Загиблим – царство небесне.
На могилах – огарки свіч.
Над копром стугонять колеса,
Крутяться день і ніч.
Так з віку у вік щоденно
крутилися веретена
і в безпросвітні ночі
ткали руки жіночі
оту нерозривну нить,
на якій колиска висить,
не обриваючись по сьогодні.
Все у руках Господніх.
І Маруся своє відплакала
до сльози у полин-траву.
І забули всі удову.
А над тире між датами,
що на хресті чорніють,
ніби інше ім’я –
Марія.
Дивлюсь на її лице
і проступа з туману
в дитячій руці гільце,
що, як іній, на гілці тане…
На все твоя, Боже, милість.
У пам’яті залишилось
не все, що було, збулось,
над спогадами моїми
як музика – щось незримее
і навіть не назване щось.
Тьмяніють знайомих лиця,
події переплелися,
і всі голоси злилися
у хорі, в якім не тісно,
хоч кожен своє співає,
і кожному добре в пісні,
як там, де його немає.
І наче на браму раю
оглядаюся я назад –
і наплива сльоза,
напливає та не проллється –
повертається знов до серця
солоною, як була…
Забіліла, як сіль ковила,
надриваючись, стогне траса,
удень і вночі шумить.
І в часу немає часу
зупинитися хоч на мить.
Териконом так само вперто
за вагонеткою вагонетка,
вискиглюючи покору,
тягне породу вгору,
і тліє так само сірка,
і п’ятикутна зірка
на тім же копрі не меркне,
і той же смог і туман.
І ні нової Америки,
ні України іще нема.
Від хмар велетенські тіні
пливуть по траві осінній
і вісниками без вісті
зникають в степу імлистім.
