Міддю темніють води
і вітер, як дзвін, гуде,
і не поспіша виходити
з Дінця перебулий день.
А ліс потемнів стіною
від низу до верховіть,
і пилкою вогняною
захід над ним стоїть.
Під берегом біла піна,
сліди на сипкім піску.
Заходить моя дружина
у течію стрімку…
Проміння ловлю останнє,
намагаючись уявить,
як захід оцей світанням
над лісом чужим стоїть.
Роса розвішує дзвоники,
а коники так сюрчать,
неначе на свято коники
при дзвониках будуть мчать.
Ще трішки – і зовсім смеркне,
І тихо душа щемить…
Хоч що їй, душі безсмертній,
одна проминальна мить..
