На кожнім перехресті діжка квасу.
І так багато музики і часу,
і вірші, і дівчата, і вино,
і вічність до вечірнього сеансу,
де йтиме не для підлітків кіно.
Було багато музики і часу,
було багато квітів і героїв,
бо навіть у трамвай сідали з боєм.
Гримів оркестр. І рухались колони.
А вулиця – в полотнищах червоних,
якими приховали на балконах
усе, що назбиралось за літа:
від зламаних стільців і до пальта,
які і по сьогодні там під пилом…
А нас немає, нас неначе змило.
Ні скверика, ні лавки в іменах,
які уже за містом на хрестах,
ні музики тієї, ані часу,
ні хлопчаків, що штурмували касу,
бо йтиме не для підлітків кіно.
Але вони проб’ються все одно…
Та мова не про них.
Про інше річ,
про те, що, переглянувши кіно,
ми вийшли, як сліпі,
і прямо – в ніч.
