На подвір’ї кінь ірже.
– Хто це? Хто на мій поріг?
– З пирогом? Чи на пиріг?
– Князь, здається…Та невже?
– В двері сунеться плечем
Напідпитку… і з мечем.
Срібні вуса, сині губи.
Почорнів, як та примара.
– Це чого ти, княже любий,
мов зайшов за хмару?
– Я з полону, я з неволі…
Загубив я в Дикім полі
Честь і славу, і дружину,
І тепер від страму гину.
– Співчуваю, мій варяже,
Буде ранок – все розкажеш,
Зараз пізно. Годі нити,
Нашу ніч мечем ділити,
Ось тобі кухонний ніж, –
Краще яблуко розріж…
Ні – так ні. Просить не стану.
Раз сказала – і доволі!
Я тобі не Ярославна
Та і ти не в Дикім полі.
Повернути славу хочеш?
Напускай туману в очі
І такого, щоб усі
Просльозились на Русі,
Говори, що навіть небо
Ополчилось проти тебе,
Що від вечора й до рану
На дружину падав грім…
І постанеш із туману
І героєм, і святим!
Ось тобі до рани сіль,
І…Котися ти в Путивль!
