Нарешті в горлівській газеті
сторінка з віршами поетів,
і ми святкуєм в ресторані
від слави збуджені і п’яні.
Мій друг Володя Яловецький,
можливо циган, може грек,
а може, українець грецький –
із дитбудинку, згодом – зек
(працює нині кочегаром)
читає, дихаючи жаром,
і так, що Горлівка ус
за-слу-ха-ла-ся!
А за Володею всі інші
свої нові читають вірші,
і підійма натхнення сила
тугі над Летою вітрила.
Стіна дзеркальна відбива
всі наші жести і слова,
і нашу молодість, і вірші,
і нас неначе вдвічі більше.
І стільки волі для думок!
І, нахилившись, Яловецький
уже, як класик, на салфетці
новий записує рядок,
щоб непрочитаним не зник.
Встає. І плечі розпрямляє,
і вкотре басом замовляє
по сто і «Пісню про рушник».
Приємно навіть відчувати,
що підслуховують тебе,
якому зараз наплювати
на все радянське КДБ.
Ми ще не відаєм, кого там
перефарбують в чорну масть,
хто душу чортові продасть,
а хто її проп’є із чортом.
В очах у кожного жарина,
що спалахне – і все життя,
можливо, завтра безпуття
згорить… усе… до соломини.
Але таких думок нема.
П’ємо за дружбу зокрема,
то за Сосюру, то за Блока…
і душу музика висока,
як ангел, в небо підійма…
А біля столу, як вітрило,
звисає щось відносно біле
і непрасоване давно,
яким завісили вікно
і ту весну, що за вікном
не помолилась перед сном…
В пітьму розсипалися кроки,
урвалась музика висока,
і пристрасті одвирували –
той скурвився, того зламали…
І залишилось від поетів
лиш кілька віршів у газеті.
А як і скільки б написали,
коли б той час, той сон, той вік
замовить знов, як замовляли
по сто і «Пісню про рушник»?..
