Не замінить небесний припис
тієї зірки уві млі,
яка поставила свій підпис
кривим падінням до землі.
І ти прожив, щасливим майже,
ішов, як тінь,
де сонце скаже.
Від припису не відступив,
і шлях торуючи не бідкався,
і пил клубився з-під стопи
в базарні очі дідька.
Чекав весни, чекав відлиги,
кінця задовгої зими,
коли річками крига, крига
пливе листами з Колими,
пливе і тане в водах талих,
як в чорній безвісті пропалих.
Ти сподівався: прийде день,
замиготять бджолині траси
з прожитого тобою часу –
і вірш, як вулик, загуде…
У тебе ні скарбів, ні скрині.
Ти слово, дивлячись углиб,
шукаєш, як останню гривню.
Яка на хліб, лише на хліб.
Ти жив, як жив,
ти жив, як міг,
здається, навіть переміг.
І доки свято ще з тобою,
у чашу Пірра прегіркої
налий, відчувши перевтому,
і випий дідькові на зло
за непотрібне вже нікому
своє бджолине ремесло.
