М. Слабошпицькому
Хоч біль, хоч радість видихає
Але смолою пахне дека.
– Усі поети – тільки з пекла,
не знаю вихідців із раю,
де ситі вівці, смирні леви
і ватні вуха у луни
не чують, як рубають древо
на дрова слуги Сатани.
А в пеклі співи, бидло в храмах
і приповідники при хамах,
і дідько розімлів у славі.
А натовп, над панами пан,
під тупоногі марші браві
несе поклони на майдан…
А Муза, як жона замучена,
чекає п’яного поета,
щоб диктувати не сонета –
свою заяву на розлучення
та уявляє крізь сльозу,
як водить покидьок «козу»
і «кізкам» баки забива,
цитуючи її слова.
То пригадає без хули
обранців, що були до нього,
коли сердито і надовго –
сороки вибились в орли,
поета світлого в труні,
що цілував їй ніжно руки,
і як у скорбній тишині
могильщик, як остання сука,
на нього стукав Сатані.
Згадає вузлики дротів
і як Зерову сніг білів
подушкою для вічних снів,
як засідала «тройка» п’яна
під чорним поглядом нагана
і як молилася зоря,
благала Трійцю про відстрочку,
і як Сосюра приміряв
на себе гамівну сорочку,
а з потойбіччя всіх дзеркал –
людини чорної оскал…
Прийшов обранець передсвітом,
І Муза, хоч яка сердита,
прощає, чаю налива,
бо що її сухі слова
без іскри Божої піїта.
