Оркестр врочисто дограє
мелодію без слів
і про твоє, і про моє,
про те, що долею стає,
що кожен пережив.
Звучить то флейта золота,
то золота валторна.
Ніхто уваги не зверта,
як чорна паличка зліта
у диригента в чорному.
А я стою біля вікна.
А за вікном за рядом ряд –
вони ідуть як на парад.
І посміхається весна,
на золотих сліпучих трубах,
як однокласниця одна
ще нецілована у губи.
Я з ними поруч, заодно,
хоч споглядаю у вікно,
яке ніхто не поміча.
П’ємо із викликом вино
біля підніжжя Ілліча.
У ритмі нашої ходи
гримить оркестр на всі лади
і контрабас гуде.
Ніхто не відає, куди
нас диригент веде,
кого уб’ють, кого посадять,
хто запаніє на посаді…
Іде усміхнений Петро,
якому фінку під ребро
уже сьогодні всадять…
Ніхто не знає наперед,
куди веде нас диригент.
Та знають труби золоті
про все, що станеться в житті,
яка у кожного дорога, –
і вічна музика гримить,
і відбива дзеркальна мідь
усе, аж по останню мить
твого життя земного…
І я дивлюся із вікна,
пригадуючи імена,
а за вікном нікого…
Клубок у горлі застряє,
а про твоє і про моє
про те, що висловить хотів,
оркестр врочисто дограє
мелодію без слів.
