Під кроною
навкіс
пробірка проміння,
де праху земного святкове роїння,
як бал безтілесності,
світла і тіні, –
це все, що від літа лишилося нині,
це все, що невдовзі лишиться від нас…
Та як до дітей,
усміхається час,
і сонячним зайчиком
сонячна мить
по стежці з окрайчиком щастя біжить.
- Наступний вірш → Леонід Талалай – Здається, ні гонитви
- Попередній вірш → Леонід Талалай – Дінець, туманіючи
(Оцінок ще немає)