Під лісом, де коса гуляла,
стіжками горбиться галява.
Душа оголена, як віть.
В отаві листя шерхотить,
і заповзає шурхіт в нори
з окрайцем тіні осокора.
Світ порожніє, як долоні.
І день сплива, мов по соломі
спливає… І не тільки день.
І відчуваєш – щось іде
без оповідки «йду на ви»,
і на ожину безневинна
уже з чиєїсь голови
упала срібна волосина.
Але не ойкнула луна,
немов не сталося нічого,
і розмиває далина
дорогу тиху, як до Бога.
