Пливуть над степом в мареві хрести,
куди не глянь – усюди колір синій,
і синіми здаються навіть тіні
на мармурі могильної плити.
Накрита хлібом чарка гіркоти
і паска на простеленій хустині.
Кущі бузку вже квітнуть де-не-де.
Усміхнене обличчя молоде
на мармурі. І згорблена роками,
уже неначе горбик між горбками,
чорніє постать…
- Наступний вірш → Леонід Талалай – Ні голосу Бога з неба
- Попередній вірш → Леонід Талалай – Міддю темніють води
(Оцінок ще немає)