Поет не там, де бенкетують,
не за столом, не при столі –
йому стілець запропонують
лише підвівши до петлі,
і скажуть – Стань-но на весь зріст! –
і не дозволять гонорове,
сказати вже останнє слово,
яке виношував сто літ.
Така вже доля у поетів, –
Живуть у лепеті і трепеті,
немов з повісткою на суд,
як вічно крайні, вічно треті,
ще й на душі, як на трепеті,
у кожного по сто Іуд.
Бубнять забуті, з-під завалу
в надії, може, в юнака
заллється соромом щока,
в яку держава цілувала.
