Миколі Руденку
Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець,
і ширшає тиша. І ти над Дінцем
стоїш, нахилившись лицем у лице,
непевен у тому, тебе чи подобу
малює Митець, не спиняючи воду,
і стримуєш сльози. І, ніби в пітьмі,
спалахують спогади глухонімі,
І все постає, як тоді, як тоді,
і юне обличчя на світлій воді…
Та каркає ворон, здригається віть,
і листя без вітру над плином летить,
і холодом віє, і хмариться небо,
і спиною ліс повернувся до тебе.
Дерева злились і стоять, як стіна,
і дятлу її не пробить головою,
а там за стіною така далина,
така далина!.. за стіною…
Туман, що напився води, як біди,
підводиться знову блукати по світу
і голову сиву не знає куди,
до кого йому прихилити.
Притишено плине осінній Дінець,
мазками на синє лягає багрець.
Від берега тінь, як висока стіна,
пірнувши, її не пробить головою.
А там за стіною така глибина,
така глибина!.. за стіною…
