Ранок такий дзвінковий!
Холодно від роси.
Боюся вимовить слово –
тиша, як терези.
І світиться так вода,
неначе весною іва
не падала, як біда,
у чорторий з обрива,
і ні над ким ніколи
не розбігались кола.
Ніби сомові ями
не вкрили мазуту плями
і ніби в очеретах
не ходить сьогодні страх,
не дивиться з течії
очима моїми
в очі мої…
Обміліла моя ріка.
Як в старця тремтить рука,
прив’язуючи гачка.
Крона тремтить на плині,
і все, як на волосині,
на чесному шерхотінні
палаючого листка.
Але не міліє час.
і ранок завжди мудріший.
І, може, тому і – тиша.
Яблуком пахне Спас.
Світлішає, підсиха,
гострішає осока.
Із яблука черв’яка
начіплюю на гачок,
з надією закидаю,
звільняючись від думок,
від «знаю» і від «не знаю».
Плин волосінню міряю
І «вірю» або «не вірю».
Тиша передосіння.
З-за хмари пучок проміння
відбивається на сосні,
на блешні біля намету,
і на старому пні
спалахує банка меду
з бджолою на дні.
