Ще світ у напівсонні, ще рано,
зовсім рано,
і на моїй долоні
спокійно спить кохана,
немов під колискову…
А рання мурашня
лоскоче тінь вербову
і в річку заганя.
В росі старенький ліжник, і на золі роса,
осою квітне пижмо
сліпуче, як оса.
Все мерехтить, палає,
і світиться вода,
неначе жовтень в гаї
скарби перегляда.
На що не гляне пильно,
до чого не торкнеться –
усе стає безцінним –
не відірвать від серця.
Сріблиться нитка часу,
і листя перед ним,
як у руках Мідаса
вже стало золотим.
А світ у напівсонні, ще рано,
зовсім рано,
і на моїй долоні
спокійно спить кохана.
А крона осокора, дрімаючи, боїться,
що ворухнеться сонна –
й прокинеться без листя.
