Щось ти, серце моє,
ой важке, загорьоване,
ніби всі, що не є,
позліталися ворони.
Вже нічому не раде,
ти вже так підупало,
ніби всі листопади
на тебе упали.
Може, це од вини,
може, строки прострочено,
може, голка сосни
дошиває сорочку.
Може, час пригадати
стіни отчої хати,
де безпутного сина
била часто лозина,
а синочка, як ангела,
мати, плачучи, гладила,
сподівалась сумна,
що нарешті весна,
як в сорочці, народиться…
Як там зараз вона,
Пресвята Богородице?
В тій біді, в тій нужді,
де все рвалось, все тонко,
Ти єдина тоді
їй світила іконкою.
Я молюсь на колінах
біля пекла внизу.
Передай їй від сина
покаянну сльозу.
