Мідна музика пройшла
і дорогою на захід
з непрочиненої хати
повела похилий натовп
за околицю села.
Перед ямою в хустки
тихо схлипнули жінки.
– Відстраждав, – прошепотіли.
Підступивши до труни,
заклопотані сини
сироту-сльозу зронили.
Й поховали ветерана.
Був Степан – нема Степана.
Наробивсь. Відпочивай.
Скажеш Богові на звіті,
як боровся за врожай
і за мир у всьому світі,
як вела кругами доля
і тверда державна воля,
направляючи тебе
з пункту А до пункту Б
штрафником по всіх-усюдах:
то на танки, то на міни, –
ворог цілився у груди,
СМЕРШ прицілювавсь у спину…
І далеко до Берліну
і до п’ятої весни.
Та щастило рядовому –
в орденах прийшов додому.
Дуже довго йшов додому,
на одній нозі з війни.
Все позаду. Спи, солдате.
Вже домовились сини,
як дорожче збути хату,
де продати ордени.
Вже не буде, спи, солдате,
ні полону, ні штрафбату,
і тупа державна сила
не підніме із могили
і не гнатиме тебе
з пункту А до пункту Б
від родини, праці, поля,
щоб списати після бою…
Спи. Нарешті над тобою
лиш одна Господня воля.
