Шубку скине,
погляд кине
і бровою поведе,
і холодною щокою
до моєї припаде:
– Я прийшла! Любов не жде!
І подушку переб’є –
всі папери розлетяться.
У мій бік покаже пальцем,
Музі скаже:
– Це моє!
Я його знайшла, помила,
у кіно колись водила
і до загсу довела,
тож посунься і не дуйся –
ти ж не Дуся із села.
- Наступний вірш → Леонід Талалай – Перу-зазнайці не дано
- Попередній вірш → Леонід Талалай – Самота і гіркота
(Оцінок ще немає)