Світло так, що не бува світліше,
тільки це вже світло без тепла.
Осінь оголилася до тиші,
пісня до молитви знемогла.
І душа притихла. Відборолась
З вітряками. Кінчились бої.
І спокійний ангел-охоронець
поринає в спогади свої.
І далеку згадує епоху,
Необулу*, море, кипарис,
як він, опираючись на спис,
пив вино і звався Архілохом.
І рядки мережив: – Все – тщота,
не для мене золоті палати
не для мене і закони Спарти –
я, щоб вижить, викинув щита…
Подививсь на мене, посміхнувсь.
І зітхає, мружачись від сонця:
– Ось відбуду долю охоронця
й дописати вірші попрошусь.
_______________________
* Необула – кохана Архілоха, грецького поета-лірика середини VII віку до н. е.
