Так світиться течія,
що повертає спомин
туди, де снопом соломи
дощик сліпий стояв.
Де сумно мені і весело.
І, підстрибуючи над плесом,
знемагає мій камінець
і провалюється в Дінець,
не лишаючи навіть сліду,
хоч приказую: «Діду, діду,
на той берег перевези…».
Там, при березі, кущ лози
у червоній хустині маминій,
а мама пере на камені,
збиваючи білу піну.
Добре знаю, що не докину,
що докинути не дано,
але кидаю все одно…
Шипшина горить на схилах,
і літо уже на крилах,
і гуси кричать над плесом,
і сум, як в очах Телесика,
і світяться у Дінці
недокинуті камінці…
А хвиля змива луску,
Нагортає в мушлю піску,
і води налилось у вуха,
якими ту мушлю слухав.
