Така роса, палахкотінь,
що поглядом, куди не кинь,
ти попадеш, як пальцем в небо,
в живу краплину, що до тебе,
тобі тобою усміхнеться і,
відірвавшись, як від серця,
в траві зникає через мить.
І сонця плями біля хати
гарячі, мов дитячі п’яти,
якими світ кудись біжить,
кудись тікає і зника,
хоч біля нашого садка
паркан без жодної щілини
і золота очеретина
у кожній дірці від сучка.
- Наступний вірш → Леонід Талалай – Батьки чекали
- Попередній вірш → Леонід Талалай – Стрімкий терикон наступа на городи
(Оцінок ще немає)