У небо – птиця, листя – до землі,
і зникло все в сіріючій імлі.
І тихо-тихо підійшов сніжок,
а за сніжком іще тихішим кроком
нова епоха – у старий садок,
і розчинила готику гілок
у пишноті розкішного бароко.
І світло стало. Заіскрився іній.
І синє небо, і синіють тіні,
немов розквітли яблуні і сливи,
горить зоря настояним вином,
і чорний день здається неможливим.
І стукає синичка у вікно, –
і радість на душі, бо ми удвох.
Для неї це найважча із епох, –
і холодно, і голодно у кроні,
під снігом годувальниця-земля,
та подзьобає печива з долоні
і вже співа… Й не треба журавля.
Хто зна, які на нас чекають зміни,
які під ноги ляжуть нам сніги.
Та ми перезимуєм неодмінно,
бо все вертає на свої крути.
Обживемося, звикнемо потроху
до всього, що сьогодні нам дано.
А там, дивись, відчинимо вікно
в садок старий, але в нову епоху,
де ті ж надії і старі жалі…
І пролетять над нами журавлі.
