У виноградному тумані
спалахують листки багряні,
на соснах відблиски зорі, –
і тліє диво золотисто,
мов перештопане дитинство
мозаїкою на корі, –
і над балконом угорі
зліта, як плескітна «Джамайка»,
дитяча голубенька майка
і тане високо вгорі, –
і сниться море юнакові..
І підловивши, як на слові,
на спогадах, не відпуска
чиясь сльоза, чиясь рука,
чиєсь освідчення в любові..
І розсівається туман, –
і дивляться, як з того світу,
крізь запітнілий целофан
покинуті на лавці квіти.
І вже оголені тополі,
стоять чужими в ріднім колі,
неначе теж після туману,
не впізнають себе і сквер,
де вавілонський шум фонтану
вже обірвався і завмер.
І тільки, струшуючи глицю,
вогниста білка у сосні мигне,
як спогад про рушницю,
що в першім акті – на стіні.
