У засніженім сквері, як я,
ловить сніг у долоні хлоп’я,
і сміється до мене щасливо, –
а на сміх окликається диво,
мов з луною стояло на чатах,
і душа, мов хлоп’я на санчатах.
І веселий здіймаючи крик,
переповнені радістю втіхи,
котять сніг на узвишшя сізіфи,
де і мій височив сніговик.
Всі дороги й стежки замело,
і замет підіймає крило,
ловлять «котиків» вітами верби,
і, як верби, ловлю я своє,
доки сніг, доки дивом стає
все, до чого торкається небо.
