Усе спливло водою, димом,
і молодість, неначе мимо,
як за водою, за очима,
і, як зоря, уже не зійде.
Стоять порожні двійко відер,
висить коромисло горбате,
садок вишневий коло хати
хрущами спогадів гуде…
А де?.. А де?..
Ніхто не їде і не йде.
Подаленів пташиний клекіт, –
і стало все таким далеким,
неначе пісня, піднялося,
майнуло тінню по воді, –
і, як вдова, чорніє осінь
із порожнечею в гнізді.
І, не встигаючи за часом,
гримить і стогне чорна траса,
де на асфальтовому плині
на перевернутій машині
димлять і крутяться колеса,
і хтось волає, як Телесик:
– Візьміть мене…
– Куди? До кого?
– У небо, гусоньки,
до Бога…
І скрипка вивільно, повільно,
як направля її смичок,
на сиві-сивій павутині
витягує у небо синє
вогнем охоплений листок.
