Уже квилить душа до неба,
і нічогісінько не треба,
бо ти і сам собі чужий.
Та помолився хтось за тебе –
і ти здивовано живий.
З тією ж тугою-журбою
у світі кривди і брехні,
з пейзажем моря на стіні,
в яку ти бився головою
і не пробив… І слава Богу,
адже пробивши,
в ще одну
в таку ж утупився б стіну
вже без пейзажу голубого.
І ти шепочеш: – Боже мій,
яка Твоя безмежна милість!
Та я тому лише живий,
що Ти повірив, Боже, тій,
яка за мене помолилась.
