Уже на всьому осінь рання.
Холодне в озері світання,
синіє інеєм стіжок,
де порох нюхає лисиця
і не встигає додивиться,
як тане хмаркою димок.
Спливло туманами тепло,
і всі трамваї – як в депо.
І спить на лавці дерев’яній
на кулаці сусід мій п’яний,
якого я піднять би рад,
та не піднять, як листопад.
Ворожка-осінь шерхотить,
тасує карти, бубонить,
і кожна бубна випада,
як щось навіки із гнізда,
і розчиняється в тумані.
І перед люстром на світанні,
немов під поглядом сови,
дружина видиха зітхання
і павутинку запитання
висмикує із голови.
