Ще перший ворон не прокаркав,
не стукнув дятел у сосну,
а ранок взяв мене за барки
і в побут пикою тикнув.
І я нічого ще не тямлю,
а Муза – ніби в очі дим –
і з посмішкою у дві ямки
мене закопує живим.
– Ну й розійшовся ти вночі,
кричав, що навіть я – ніщота,
якісь нові шукав ключі
і, ніби, слухав восьму ноту…
А їх, ти знаєш тільки сім
і щоб вони злетіли в небо,
обранцям Муз передусім
ще сім потів пролити треба…
Допив би пляшку, спав би моцно.
Ах, Моцарт… Моцарт…
І додала: – Ти прагнеш дива,
в яке не віриш навіть сам… –
очима втупившись ревниво
в рядки, що я вночі писав.
