Вранці просинаєшся безсилим.
За вікном відбійні молотки
Прошивають чергами шибки,
І дорогу знову перекрили.
У тумані, шумом наполохана,
Сіра, як світанок цей, епоха,
Щоб своїх героїв роздивиться
Вкотре проявляє наші лиця,
А на лицях нічого читати –
Мов кишені, вивернуті святом.
Збуджені, знервовані украй,
Лаємось, виплескуєм обиди.
Кожен виглядає свій трамвай,
А трамвай один,
І той не їде.
Торохтить відбійний молоток,
Люди метушаться в жовтих робах.
І тече з годинника пісок,
Підіймаючи над кожним горбик.
Чай завариш, вип’єш нашвидку,
Мацаєш неголену щоку,
В дзеркало зиркнеш:
– О Боже мій,
Та невже насправді я такий?
Донька ввійде, платтячком війне,
Звично привітається рукою
І заповнить дзеркало собою,
Витіснивши меблі і мене.
