Все глибшає осінь,
все глибшає тиша,
якої не відав
ні ранок мудріший,
ні літо, якому
над вухом бджола
своє відбриніла,
своє відгула.
Все глибшає тиша.
Садок порідів,
і листя спливло,
наче хліб по воді.
Волого чорніє
знайома дорога,
яку не пройти,
не спіткнувшись об спогад.
То ясен старий,
то гніздо між гілок,
то друга вікно
уповільнюють крок,
то знов перехожий
мене оклика,
в якому свого
впізнаю двійника,
з ним поруч сміється
русяве дівча, –
і сонячні бісики
стрибом в очах,
і плаття легке,
невагоме для вітру,
що разом зі мною
поторсував хвіртку
і сипав горошком
таким солов’їним
у травні далекім
вечором синім…
Все глибшає осінь.
Все глибшає тиша,
а думка снується
про ранок мудріший,
про час, у якому
сади молоді
в чеканні того,
що спливло по воді.
