Втома вечірня на камінь присіла.
Тіні шукали
під голови сіна.
Сіріло. Темніло.
А Сутінь Туманівна
зілля варила,
в гості заманювала.
І місяця-красеня роздуми мучили –
як його вислизнуть
пальцем з обручки.
Обридли і зорі, і двоє,
що знову щасливі
при місяці стоя.
І той же маяк,
що в самотності блима
і вічно чекає, і тим і живе,
що хтось його знову помітить
і мимо,
як мимо чужого
повз нього пливе.
Невже це довічно – дивитися з неба
на псарню, що виє
щоночі на тебе,
і срібну стежину води
топтати лише
уві сні, як завжди.
А в хаті Туманівни стіл у кутку
і чарка стоїть
на кленовім листку,
і пахощі м’яти, і можна обняти,
втомити Туманівну
в п’янім танку
і ніжно втопити
в духмянім стіжку,
і вічність прожити
сп’янілим від зілля,
якого ніхто не подасть на похмілля.
Запитує в себе,
запитує в Бога
чому б не звернуть на узбіччя дороги?
Туди, на галяву, де Сутінь Туманівна
зілля варила
в гості заманювала.
Навіщо упоперек вічного плину
протоптана мріями
срібна стежина
уперлася в берег,
де знову ті ж двоє,
і знову щасливі
при місяці стоя?..
