Вже Ілля. А літо розімліло.
Хвиля намагається безсило
улягтися на піску рудім.
І стоять по вим’я у воді
три корови, що прийшли з діброви.
Перелітна птиця над косою
покружля і сяде на пісок,
і, крило піднявши, під пахвою
вітерцем просушує пушок.
З думкою – кого б сьогодні звабить –
голову свою схиливши набік,
дівчина руками обома
воду із волосся віджима,
мов ворожить над своєю тінню,
і за пильний погляд юнака
обпіка примруженою синню,
до почервоніння обпіка.
Дістає люстерко і в руках
так його тримає, щоб у ньому
краще роздивитись юнака
і причепуритися при цьому.
І не відчуває, що незрима
із косою в неї за плечима
підгляда в люстерко і зітхає:
– А колись, як виганяв їх з раю
сам Господь, і я ж була такою,
як оце дівчисько, молодою…
