Я прахом був, у прах вернуся…
Але чи був?.. А що, як ні?..
І все приснилося мені
у віщім сні, який не збувся,
який тривав коротку мить,
клубився голубим туманом,
у тому сні збирався жить,
шукав якусь обітовану
не день, не два – роки… роки…
запам’яталися піски…
піски… кістки… якась пустеля,
якийсь пророк чи пустомеля…
якесь майбутнє, що гряде,
і знов піски… і рід за родом
туди отарою бреде
і звідти зграєю виходить…
Пора (не треба вже нічого)
оті крихти, що на майбуть,
згребти рукою на підлогу,
звільнити стіл, де покладут
мене, готового в дорогу
у ті ж піски… Де знов… кістки…
Кістки по самий небокрай,
овечі, вовчі і пророка,
що шерхотить крізь вушко голки,
пересипаючись у рай.
- Наступний вірш → Леонід Талалай – Іще твій сон біля вікон
- Попередній вірш → Леонід Талалай – І перший ангел просурмив
(Оцінок ще немає)