Я ще й до себе не дожив,
а зір померк і пам’ять меркне,
втрачаю і живих, і мертвих,
кого люблю, кого любив.
І вже нічого не змінить,
мов обривається дорога,
і пізно щось просити в Бога
і навіть соромно просить.
- Наступний вірш → Леонід Талалай – Пив за Музу, пив за Пірра
- Попередній вірш → Леонід Талалай – Придурюсь, що я не геніальний
(Оцінок ще немає)