Як новачку були не раді
мені в стаханівській бригаді:
не те підніс, не так подав,
і кожен в’їдливо повчав
і підганяв: – Давай, давай!
Быстрее, ёханый бабай!
Да говори на человеческом!
А я селюк, я ще не вмію.
Ніяковію і німію,
і піонером червонію,
що завинив перед отєчєством.
І співчував лише Кузьмич:
Ти не боись, всему обучим…
І натякав, щоб я з получки
не поскупивсь на могорич.
І все було, як і повинно…
І всі, звичайно ж, напились.
А потім в пісні обнялись,
як заспівали «Черемшину»,
яка і в нас біля бараку
вже цвіт ронила на поріг,
та я підспівувать не міг,
мені хотілося заплакати
і від горілки, і від того,
що визнали мене своїм,
і від черемхи над порогом
бараку, що нам став за дім,
а ще від того, що нічого
не зміниться в житті моїм.
