Як з вирію, біліє наша хата,
густий бузок синіє при вікні
і листям, як губами немовлята,
перебирає у солодкім сні.
І розв’язала вузлики бруньок
старенька вишня, і старий садок
мов у далеку юність повернувся.
А до біленьких вузликів спішать
джмелі і бджоли, і моя душа,
якій запахло пряником бабусі.
А на мотузці підсиха прання
і тінь свою від себе відганя,
не вперше намагаючись злетіти
над світом, над прищіпками всіма
і ловить рукавом сорочки вітер,
як над конем, холошу підійма.
А вітер скаче садом навпрошки
і струшує на себе пелюстки,
що зірочками в нього на боках
замерехтіли, як у рисака,
що вже промчав – і тільки дзвін у вусі,
і тільки запах пряника бабусі.
