З кожним днем самотнішає осінь,
з кожним днем біднішою стає.
От і сонце вже роси не п’є.
Ледве-ледве вранці підвелося.
Осокір зітхає безборонно –
вже немає половини крони.
А нагнувся долу у тремтінні
і розвів гілками усіма:
– Господи, і половини тіні,
котру не підняти, теж нема!
Що не день самотнішає осінь,
вже нікому не потрібна зовсім.
І про все, що думає вона,
знає тільки баба кам’яна.
І куди не стукай – все одно
жодне не засвітиться вікно
і ніхто їй двері не відчинить.
Темінню лякає пугачівна.
Де вони, ті друзі із єлеєм?
Всіх, як вітром з півночі, змело.
От уже і листя проти неї
червонясті п’яти підняло.
А було ж, було іще недавно,
ніби ще минулої доби,
дружньо поспішали вранці-рано
поклонитись, навіть за гриби.
А сьогодні вже не поспішають.
І її багряні килими
стелять іншій… Іншу виглядають,
вгору піднімаючись, дими,
що й самі лежати килимами
будуть незабаром під ногами,
у тієї, що не за горами,
їде вже по вимитій дорозі,
їде зі своїми килимами,
їде при озброєнім морозі.
Недалеко дзвоники дзвенять
і далеко світиться корона!
І яка сороча метушня!
В небі розкричалися ворони.
Як прислуга бігає луна.
І стоїть байдужа і стороння
при дорозі баба кам’яна.
Що їй, бабі, метушня навколо?
Все, що вітер прикотив у Поле,
той же вітер – з Поля видува.
От і знову, безпритульне, голе
покотилось перекотиполе,
степової Ніки голова.
