Здається, пропонує щось лукавий,
про те, що і не снилось, натяка.
І хвиля, відбиваючи заграву,
палахкотить, як соромом щока.
І постає за тридев’ять морів
з вітрилами кораблик паперовий,
який ще може повернути слово,
але Гомер постарів і прозрів.
Подруга печаль
Мені набилась в подруги печаль,
як не спроваджував – усі зусилля всує.
Розсілася і Рильського цитує:
«Жаль світу цілого, землі і неба жаль».
Усе, що бережливо накопичив,
накидав у скарбничку за роки,
витрушую… А похвалитись нічим –
не в обігу сьогодні, чоловіче,
твої запліснявілі мідяки.
І шепотить улесливо до мене
спокусник, що у пляшці став зеленим,
і подруга шепоче про те ж саме:
– Ergo bibamus!*
І хоч покрій крилатого плаща
уже не для мого плеча,
і юним шалом кров не спалахне,
та вип’ю – і здається, ще не вечір, –
здається, навіть море перелечу.
І надихає подруга мене:
– Та не зважай на вишкіри доби!
Ти ж, попри все, не нарікав на долю,
тримався і хороше щось робив,
скажімо, змія випустив на волю.
________________________
* Отже, вип’ємо (лат.)
