Зійшлися сосни, як сім’я,
а з того боку вся плакуча
в плакучих вербах тиха круча,
яку відбила течія.
Кори лахміття золоте,
і тіснота, в якій не тісно,
і височінь, в яку росте
душа, як сосни, прямовисно.
А поруч хата лісника,
і під вікном високі мальви,
і срібно світиться луска
тарані свіжої крізь марлю.
І срібно світиться полин…
І вся обвішана шаблями,
квасоля вперто перед нами
штурмує непохитний тин.
Ширяють оси і джмелі;
і гарбузів густе гудиння,
де надривається гудіння,
щоб відірватись від землі.
Повіки сонях розтуля,
ще не цілований бджолою,
і краєм ока за тобою
ревниво стежить віддаля.
Та підвелась зеленим муром
і заховала нас трава,
де коник згадує Сосюру,
а я – Сосюрині слова.
