Лежиш беззахисна, оголена,
а над тобою сон легкий,
і я підклав тобі під голову
всі п’ять подушечок руки.
Навпроти класиків полиця,
де пил у променях іскриться,
як золотий живий пилок
тих почуттів і тих думок,
яким у книгах травень сниться.
Струмиться вічність, як вода.
З полиці, мружачись від сонця,
Шекспір на тебе погляда
Ревнивим поглядом веронця.
А за вікном весна сплива,
берези крони ожива
і промені, як спиці колються,
якими білка вишива
себе у золотому колесі.
По тобі і по мені
Настіж ворота твої Золоті,
а де вартові при мечі, при щиті?
– Не той тепер час
і хозари не ті.
– Де стіна огорожі, що висока була?
– За тріскучим морозом
по дрова пішла.
– Де той щит золотий, ну, хоча б для народу?
– На воротях Цар-граду,
на воротях Цар-граду!
– А булатні мечі, ну, бодай хоч один?
– Не кричи… помовчи…
бо розбудиш полин…
– А чому це наш Київ натужно тремтить,
ніби хоче злетіти
й ніяк не злетить,
а навколо бедлам?
– А тому, що висить
на липучці реклам.
Що ж увінчує тих, чия слава вмира?
– Тільки Лиса гора,
тільки Лиса гора.
А по кому цей подзвін спада в тишині?
– По тобі і мені,
по тобі і мені.
