(Гумореска)
Поет
(сидить за столом, крутить в руках перо над білим аркушем паперу; крутить довго, але папір все зостається білим. Зітхає)
Ой музо-чарівнице,
ти, вірна помічнице,
прилинь до мене з неба!
Муза
(прилітає невидимкою з невідомого краю, але, здається, не з неба. По голосу чутно, що вона «не в настрою»)
Чого тобі ще треба?
Поет
Ох люба, не питай…
Муза
Як так, то прощавай!
Поет
(почуває, що муза хоче зникнути, і хапається затримати її)
Спитай, чого не треба
нещасним слугам Феба!
От працювати мушу,
щоб підживити душу,
на вбраннячко дружині,
на забавки дитині,
собі ж хоч би на хліб…
Муза
(з понурим сарказмом)
Мені ж на що? на гріб?
Поет
Не химеруй, кохана,
бо мусимо до рана
списати сей папір.
Муза
Ти, наче землемір,
призначуєш границі
для «музи-чарівниці»…
Поет
(радісно)
Тісні тобі границі?
Достанем ще з полиці!
(Хоче достати ще паперу)
Муза
(спиняє його)
Не поспішай, ще час!
Дозволь тебе спитати:
Який «сюжет» у нас?
Поет
(не завважає іронії в питанні музи. Заклопотано)
Тобі се ліпше знати…
Муза
Ах, так? Се кепська справа.
(Безгучно сміється, але поет таки чує той сміх – серцем)
Поет
Не будь така лукава!
Ні, музо, будь гречненька,
дотепна, чепурненька,
а про сюжет дарма,
не треба нам ярма!
Нам треба лиш настрою,
ми очаруєм грою
відтінків, барв і слів.
Муза
Так всякий би волів!
Поет
Нам треба трохи злості,
і ніжності, і млості,
жорстокості, й любові,
і сміху, й сліз, і крові,
і святості, й розпусти…
Муза
(сердито)
Гороху і капусти!
А ще чого? Скажи!
Поет
Єдина, поможи.
(Складає благально руки, муза обертається до нього плечима і скандує собі на пальцях щось без слів, зовсім у невідповідному ритмі. Поет починає гніватись.)
Та доки ще благати?
Ти мусиш помагати!
Се слово тямиш – «мус»?
Муза
(байдужо)
До нього рима – «дзус»,
нічого я не мушу
і пальцем, знай, не рушу.
Не я тобі служу,
а ти мій раб, ще й вірний,
ти мусиш буть покірний
всьому, що накажу.
Звелю писати оди…
Поет
(роздратовано перебиває)
Сто літ як вийшли з моди!
(Ущипливо)
Осмілюсь довести –
тепер не в моді й ти.
Якби дізнались друзі,
що я молюся музі,
то був би й сміх і жаль,
попав би я в шпиталь,
неначе божевільний…
Муза
(ображена)
Прощай. Тепер ти вільний.
Живи собі по моді!
(Зникає.)
Поет
(з одвагою розпачу)
Давно б так!.. я в пригоді
поможу й сам собі,
не пропаду в журбі.
(Хапає перо і пише, що тільки на думку спадає, але спадає таки небагато, через те, що, погризши досхочу перо, поет починає гризти олівець. З тяжкою бідою записує половину потрібного числа аркушів, зітхає ще важче, ніж перед початком роботи.)
Нехай вже завтра докінчу…
Чи ще багато – полічу…
(Лічить листки.)
Перечитати б… Страшно щось…
Ну що, як знову «не вдалось»?
Та ні, читати не потрібно,
Воно написано так дрібно,
а тут і світло гасне…
Все до ладу…
(Задумується.)
Прекрасне
убрання справлю їй – муар, –
дадуть чималий гонорар.
Се буде свято їй тепера…
А тая муза, то химера!
То стародавня байка, міт…
(Задумується глибше.)
Чого се на душі, мов гніт?
Так якось… мов оскома…
От, просто перевтома!
Ще й сам собі я заважав,
чогось у думці розважав
про речі давнії, забуті,
хто зна коли й від кого чуті,
і так мене кортіло
їм дати душу й тіло.
Але даремна та жага,
ніхто ж не дасть мені й шага
за ті немодні хрії.
(З болем.)
Та гарні тії мрії.
Такі хороші та здатні,
аж тане серденько в мені!
(Нестямився, як узяв до рук перо і став писати на яких попало клаптиках, шпарко, ретельно, у радісним блиском в очах.)
Муза
(некликана з’являється і ніжно обіймає поета)
Прости! хоч я не в моді!..
Поет
(палко стискає її)
Без тебе жити годі!!!
