«Я, цар царів, я, сонця син могутній,
собі оцю гробницю збудував,
щоб славили народи незчисленні,
щоб тямили на всі віки потомні
імення»… Далі круг і збитий напис,
і вже ніхто з нащадків наймудріших
царського ймення прочитать не може.
Хто збив той напис, чи сперечник-владар,
чи просто час потужною рукою,
то невідомо. — Дивним візерунком
багато слів пописано край нього
про славу безіменного владаря,
змальовано царя славетні вчинки:
он цар сидить високо на престолі,
народи подолані йдуть з дарами
коштовними й додолу клонять чола,
а він сидить, немов камінний ідол
під опахалами з барвистих пер,
лице його подібне до Тутмеса
і до Рамзеса, і до всіх тиранів.
Он далі він, схопивши за волосся
одразу цілий гурт якихсь повстанців,
кривим мечем над ними замахнув, —
лице його подібне до Тарака,
до Менефта, як і до всіх тиранів.
З лицем тим самим він левів полює,
левіафанів ловить, б’є пташок
і їде полем через людські трупи,
і бенкетує по своїх гаремах,
і на війну жене своїх підданих,
і посилає на роботу люд, —
на ту страшну єгипетську роботу,
що має вславити царське імення.
Іде той люд, мов хвилі в океані,
без ліку, без числа на бойовисько
і стелиться під ноги коням царським,
а хто живим зостався з того люду,
той гине на єгипетській роботі:
з його могили хоче цар зробити
для себе пам’ятник — хай гине раб!
І раб копає землю, теше камінь,
Приносить мул з ріки, і робить цеглу,
виводить мури; статуї великі,
запрігшись, возить самотужки й ставить
і щось будує вічне і величне.
щось незрівнянне і потужно-гарне,
мальоване, мережане, різьблене.
І кожна статуя, колона, малювання,
мережечка, різьба і навіть цегла
незримими устами промовляє:
«Мене створив єгипетський народ!»
Умер давно той цар з лицем тирана,
зоставсь по ньому — круг і збитий напис.
Співці, не марте, вчені, не шукайте,
хто був той цар і як йому наймення:
з його могили утворила доля
народу пам’ятник — хай гине цар!
