Якби оті проміння золоті
у струни чарами якими обернути,
я б з них зробила золотую арфу, –
в ній все було б ясне – і струни, й гуки,
і кожна пісня, що на інших струнах
бринить, мов голос вітряної ночі,
бриніла б на моїй злотистій арфі
тим співом, що лунає тільки в снах
дітей щасливих. Туга б відкотилась
від гуків тих геть-геть удалину,
мов білі тумани, пройняті сонцем,
що здалека леліють, наче злото,
не хмарою, а мрією здаються.
І жалі всі, в гармонію з’єднавшись,
озвались би, мов хори в емпіреях…
- Наступний вірш → Леся Українка – Я знаю, так, се хворії примари
- Попередній вірш → Іван Коваленко – На 9 квітня 1939 року
(Оцінок ще немає)