(З пісень)
Ой кряче ворон, негодоньку чує:
Щось козакові серденько віщує.
Козак сідла коня вороного,
Він хоче їхать до краю чужого,
Хоче на полі пошукати долі:
Козацька охота – гірше неволі.
Роду й худоби не жаль козакові.
Та жаль дівчини йому молодої.
Зіронька ясна за місяцем сходить:
Козак із двора коника виводить;
Козак на коні вороному грає;
Дівчина вийшла, козака питає:
«Серце-козаче, як рано рушаєш, –
Куди так рано з двору виїжджаєш?
Чи їдеш в поле сонечко стрічати,
Чи тугу з серця в степу розсипати?»
Козак
Зірко-дівчино! Треба нам розстатись.
Серденьку скушно, душно дома жити,
Їду по степу тугоньку розбити;
Буду я в морі коня напувати,
Буду край моря доленьки шукати.
Дівчина
Місяцю ясний! – не їдь ти далеко:
Щось моє б’ється серденько нелегко
Кінь під тобою вороний сумує –
Кінь вороненький недоленьку чує.
Козак
Дівчино-душко! – Серденько не знає,
Де козакова доленька гуляє;
Кінь вороненький того зажурився,
Що ще сьогодні води не напився…
Дівчина
Свіжий барвінку! Хто ж тобі без мене
Білу на полі постільку постеле?
Кому в чужбині ти промовиш слово?
З ким ти поділиш вірну розмову?
Козак
Крихто Марусю! Білую постелю
Сніг, завірюха у полі постелють;
Серцем сирітським,, щирими словами
Буду балакать з буйними вітрами.
Дівчина
Голубе сизий, козаченьку любий!
Хто ж тебе в полі к серцю приголубить?
Хто тебе вкриє звечора легенько,
Хто тебе збудить до світа раненько?
Козак
Яр між горами мене приголубить;
Густі тумани звечора прикриють;
Пуща над яром з вітрами розбудить,
Ранняя в полі роса личко змиє.
Дівчина
Серце-козаче! В далекій країні
Ти ж не забудеш об своїй дівчині?
Словом, хоч рідко, рідним відзивайся…
Та гірше всього – додому не гайся!
Козак
Буду я письма сльозами писати,
Буду вітрами письма присилати…
Де козакові – де в світі не бути, –
Як тебе, серце, як тебе забути?!
Мені згадають темненької ночі
Дві ясні зірки – твої карі очі;
Серцю згадають, милої любови,
В ворона крила – твої чорні брови;
Рум’яні щоки – кущ в лозі калини;
Сосна в діброві – станочок дівчини…
Дівчина
Серця, ж, козаче, не давай нікому, –
Та швидше, милий, вертайся додому!
Козак
Тоді я буду додому вертаться,
Як буде щука з голубом кохаться;
Як Дніпр наш буде синє море пити
Та буде хвилю назуспять котити…
Треба вірненько Дніпрові служити,
Прийдеться в полі головку зложити!..
Дівчина
Хто ж тобі в полі очиці закриє;
Хто біле тіло до гробу обмиє?
Хто проспіває над тілом, козаче,
Викопа яму, як рідне заплаче?
Козак
Крилами ворон очиці закриє;
Дощ із вітрами біле тіло змиє;
Кінь вірний яму виб’є копитами;
Дикі завиють звірі коло ями;
Намісто дзвонів – вороння закряче;
Біла на полі береза заплаче.
Кінь полетів – на вітрі грива має;
У воріт стоя, дівчина ридає.
В раннім тумані козаченько скрився;
В дівки рукавчик слізьми ізмочився.
Блудить, літає козаченько в полі:
Козацька охота – гірше неволі.
В три годи вітер ворона заносить;
Ворон дівчині кісточку приносить.
То ж тая кістка – козака милого:
Вже три годи – дівка вийшла за другого.
