Балада. Із Сергія Смирнова
Сиву бабу Якилину у тяжкім у сорок першім
Назавжди посиротила і знедолила війна…
Тим стара така сувора, тим така небалакуча,
По сусідках не блукає і весілля обмина.
Мовчки порається баба у своїй самотній хаті:
З фотографій порох витре, спроквола побілить піч.
Непомітно звечоріє, перша зірка заіскриться,
По садках замовкне птаство – на село надійде ніч.
І тоді стається диво в хаті баби Якилини –
На поріг ступають гості, вже оплакані повік:
Доня з табору Дахау, син з окопів Сталінграда,
З-під Одеси, з-за лиману чорноморець-чоловік.
В доні-юнки – сиві скроні, а в синка та чоловіка
Запеклись на тілі рани, плащ-накидки у крові.
Тихо плаче Якилина і шепоче Якилина:
– Любі, рідні, незабутні… Ви, нівроку, всі живі!
Сина поглядом голубить, доні гладить білі руки,
Промовля до чоловіка добрі, лагідні слова…
У розмові та у згоді непомітно час минає,
І не чує Якилина – другий півень вже співа.
Зорі падають у трави, сад вбирається у роси,
Парубки ідуть з побачень, сміх дівочий завмира…
І ^ихцу, тюцце, «добрі люди! Не сполохайте розмови,–
Хай з гостями до світанку наговориться стара!
