Я по землі ходила, я на землі зростала,
Дзвінку, холодну воду з усіх криниць пила.
Ніколи до Нептуна я жодних справ не мала.
І от мене дорога до моря привела.
Погойдується сейнер, нирок на хвилях скаче.
Тут каштан – хазяїн над всім і усіма.
У капітана – вуса, а посмішка – дитяча,
У капітана очі – такі зведуть з ума!
Помітили ці очі, що я стою в зажурі,
Що юшка прохолола, що риби я не їм.
Помітили ці очі ознаки шторму й бурі,
Та бурі не на морі – у серцеві моїм.
Удам байдужу з себе, і стану мов крижина,
І приховаю зразу збентеження своє:
У капітана в бухті є вірная дружина
І два сини біляві у капітана є…
Мене чекає Київ, мені – рушать додому,
Як кажуть тут рибалки – пора на рейд іти.
І от я уклоняюсь Нептунові старому:
– О бог морів, благаю цей сейнер берегти!
Гляди, щоб капітану вітри гули попутні,
Щоб він у шторм-негоду у морі не баривсь,
Щоб вічну мандрівницю – киянку сухопутну,
Нехитру і вразливу, пригадував колись!
