Східна легенда
Там, де стогне в руїнах вітер
І пугикає пугач – «пугу»! –
Підіймався колись під хмари
Гарний палац на всю округу.
Жив у ньому старий вельможа,
Що округою тою правив.
Він той палац свій мармуровий
На бідняцькому горі справив.
Все загарбав собі володар:
Землі, шахти – залізні й мідні.
Він не відав, чим хлоп обідав,
І не знав того слова – «злидні».
Знав це слово народ підлеглий –
Бідолашна голота драна,
Що на шахтах, полях і луках
Працювала на того пана.
Та корились, мовчали люди…
Лиш юнак, на імення Діне
Кинув долу залізне кайло
І розправив зігнуту спину:
– В нас – ні хліба, ні жменьки рису.
Ми із голоду аж прозорі.
А володар не має й гадки,–
Повно хліба в його коморі!
Ми беззахисні, ми безправні,
Ми роздягнені і роззуті.
В темних шахтах, у підземеллі
Нас морозять морози люті!
На ланах, на широких луках
Нас полощуть дощі осінні!..
І були ці слова гарячі –
Мов жарини
В сухому сіні!
Спалахнуло вночі повстання –
Сколихнулася грізна сила.
Йшла біднота в маєтки панські,
Не корилася, не просила,–
Владно брала зерно в коморах
І ділила поміж собою…
Скликав військо володар краю,
Дав команду йому:
– До бою!
Послужіть-но мені, солдати:
Втихомирте мерщій голоту.
Та глядіть, націляйтесь влучно,
Щоб до бунту відбить охоту!
Та хоч влучно лихі вояки
Націлялись бідноті в груди,-
Десять днів і ночей запеклих
З військом бились
Беззбройні люди!
Не спинили їх ані кулі,
Ні гарматний вогняний спалах!..
І вельможа звелів лакизам
Захопить
Ватажка повсталих.
Посіпаки зловили Діне,
Діне вкинули до в’язниці.
А вояки
Повсталі села
Потопили у кривавиці…
І вельможа, щасливий з того,
Що приборкав бідноту вбогу,
Наказав збудувать храмину,
Щоб увічнити перемогу.
До храмини – круту дзвіницю
Наказав збудувать вельможа,
Щоб сягала вона під хмари,
Щоб була вона пишна й гожа.
Вже храмина стоїть готова.
Кличе пан майстрів із столиці:
– А чи можете ви одлити
Дзвона дивного до дзвіниці:
Щоб звучав він, немовби пісня,
Прославляв мене віки-вічні?
– Що ж, володарю, віділлємо,
Бо на те – ми майстри столичні.
Є в нас руки – управні, дужі,
Є і вміння, повірте слову.
Тут мерзенний лакиза-служка
Утрутився у ту розмову:
– Задля того, великий пане,
Щоби дзвін отакий створити,
Конче треба у сплав металу
Трохи крові людської влити.
Мусить бути ота людина –
Як метал – тверда і незгинна.
Є у мене, великий пане,
На прикметі така людина.
Вам відомо, про кого мова?
– Розумію! – кивнув вельможа.–
Плавте швидше залізо з міддю,
Хай, майстри, вам бог допоможе!
І коли забуяли сплави
І злилися в котлі в єдине,-
Привели за наказом пана
Заколотника – хлопця Діне.
Він томився у підземеллі,
Закатований до нестями.
На юнацькім його обличчі
Чорна кров запеклась місцями.
– Ось він, виродок черепахи!–
Засміявся вельможа злісно.
А метал у котлі варився,
Булькотів і шипів зловісно…
– Що? Ти думав героєм стати?
Думав зіркою ти зоріти?
Доведеться тобі, бунтарю,
В цьому пеклі
Живцем згоріти!
Скам’яніли майстри столичні:
– Он що в тебе на мислі, пане!
З нас ніхто ні за яку ціну
Відливати цей дзвін не стане!
– А не стане – то я примушу!
Є у мене катів чимало:
Заразом вони й вас укинуть
У розпечений сплав металу!
А-а, злякалися… сполотніли…
Наша влада – і наша сила!
Ну, чого стоїте, нероби?
…І взялися майстри до діла…
* * *
Не стало Діне…
А відлитий дзвін
У храмі почепили, як годиться.
…І ось, коли уперше вдарив він,–
Здригнулась,
Захиталася дзвіниця.
І голос Діне
В далеч полетів
І розкотився по землі громами:
«Вставайте, люди! Знищуйте катів!
Я не згорів,
Я буду разом з вами!
Готуйтеся до бою, земляки,
Замість гармат – беріть сокири й вила!..»
Повстали в тій окрузі бідняки
І їхня сила
Багачів зломила!
Інаймит вперше голову підвів
І вперше сонце вбачив над собою…
…Давно-давно могили ворогів
Позаростали вересом-травою.
А хлопець Діне житиме повік,-
Його вогонь пекучий не скарає…
Хто за народ,
За рідний край поліг,
Вмираючи,
Ніколи не вмирає!
