За болгарською народною казкою
Ось послухай
Казочку одну…
У далеку сиву давнину
Жив та був
Лихий король Троян –
Над всіма панами
Вищий пан.
Майстер-перукар йому служнв –
Підстригав Трояна і голив.
Двадцять літ
І двадцять довгих зим
Майстер, мов рибина, був німим:
Ні старе не знало,
Ні маля,
Що ослячі вуха
В короля…
Якось перукар
На вухах тих
Королю руде волосся стриг –
Довге, кучеряве та густе,–
І порізав пальця як на те.
День минув.
Вже й другий при кінці.
Ось біжать Троянові гінці:
– Перукаре, йди до короля!
Стогне майстер:
– Палець дошкуля!
Мов вогонь гуляє по руці,-
Я не вдержу навіть помазка!
– То пошли,- говорять посланці,–
Ти свого підмайстра-хлопчака.
А в того підмайстра-хлопчака
Вдача надзвичайно говірка.
«Ох,– подумав майстер-перукар,-
Не втримадє хлопець язика!
Бо такий удавсь балакунець –
Рота і на мить не затуля.
Він роздзвонить скрізь, як бубонець,
Що ослячі вуха в короля.
А за це –
Петля або тюрма:
Пропаде хлопчина задарма!»
* * *
Та забули ми сказати:
Був підмайстер-балакун –
Неабиякий розумник.
Неабиякий хитрун.
Поголив він спритно и ловко
За хвилину короля.
Позира король в люстерко,
Починає іздаля:
– Ну, які у мене очі?
Чи сподобались тобі?-
Каже хлопець:- Ваші очі –
Мов світанок, голубі!
– Так… Чудово… Ну, а… вуха –
Як у всіх, чи не такі?–
Каже хлопець:– Ваші вуха –
Дві пелюсточки легкі!
Посміхнувсь король:
– Хитрюга!..
Ось – дарунки… На, бери!
А про те, що справді бачив,
Не кажи – не говори:
Ні старому,
Ні малому,
Ані брату, ні сестрі.
А прохопишся – повішу
Он на тому ліхтарі! –
Зблід хлопчина: «І повісить!
В королів – міцна рука!
Треба бути обережним,
Прикусити язика».
І замовк хлопчак-базіка.
Затужив,
Позбувся сну:
Так кортить йому повідать
Людям дивну таїну!
Та пригадує хлопчина
Обіцянку короля,-
І на вулиці, і вдома
Рот рукою затуля,
Щоб, бува, не прохопитись,
Щоб не мовити й слівця…
І за рік,
З мовчанки тої
Він змарнів і схуд з лиця…
Ось ізнов настала осінь,
Листя падає до ніг…
І хлопчина
Таємниці
Більше втримати не міг!
Уночі, як всі поснули,
Він – швиденько за поріг,
Ухопив лопату в руки
І – у степ чимдуж побіг.
Хмарки в небі розступились,
Місяць висвітлив імлу…
Бідний хлопець
Серед поля
Ямку викопав малу.
Всунув голову у ямку
І шепоче-промовля:
«В короля ослячі вуха!
В короля ослячі вуха!
Чуєш, матінко-земля?»
Проказав – і засміявся
В мовчазну нічну пітьму.
Закопав хлопчина ямку
І – полегшало йому…
А за рік
На тому місці,
Де позбувсь він таїни,
Після дощика, весною,
Виріс кущик бузини.
Бузина тяглась до сонця,
Досхочу пила дощі,–
Стало пагінців доволі
На розлогому кущі.
Пастушок, що пас отару,
Зрізав пагінець один.
Гарну дудку-самогудку
Змайстрував уміло він.
Лиш підніс її до рота,
Дудка грає-промовля:
«В короля ослячі вуха!
В короля ослячі вуха!
Чуєш, матінко-земля?»
І не більш як за годину
Облетіла звістка та
Все велике королівство,
Дальні села і міста.
І по всіх містах і селах
Йшла розмова гомінка.
Реготало королівство
Із Трояна-ослюка!
…А тепер поставим крапку,
Бо дійшли ми до кінця…
В чому ж глузд у цій пригоді,
І до чого казка ця?
Хай довідаються з неї
І дорослі і малі:
Нічогісінько не можна
Приховати на землі!
