За українською народною казкою
Жив пес у пана,
Звався він Кумиром.
Був панові собака
Другом щирим,
Від злодіїв хазяїна беріг,
Годив йому,
Служив йому як міг.
І здумав пан –
За службу ту в подяку
Навчити мови людської
Собаку,
І челяді негайно він звелів
Шукати для Кумира вчителів.
І от із дальніх панських хуторів
Дідок-учитель порану прибрів:
Старенькі личаки,
Подерта кожушинка,
В очах дідка –
Хитринка-сміховинка.
–Добридень, пане! –
Каже дід поштиво.
Не поскупись –
Зроблю з Кумира диво:
За рік він
Розмовлятиме уміло
Й співатиме «В сусіда хата біла»!
– А скільки покладеш за навчання?
– Та жменьку грошей, пане,
І коня.
– Которого?
– Буланого.
– Бери,
Але гляди, старий,
Не обдури!
Собаку взяв дідок
За повідок,
Сів на коня буланого
Дідок,
І, побажавши челяді добра,
Погарцював із панського двора…
***
Минуло вже
Щось місяців із три…
Ось приїжджає пан на хутори
Та до дідка у хвіртку:
Стук-стук-стук!
– Ну, як мій пес?
Чи здібний до наук?
– Гей-гей, шановний пане,
Твій Кумир
Вже каже «гав-гав-гав»
Та «гир-гир-гир».
А то, бува,
І трохи заспіва:
У цього пса –
Тямуща голова!
Тобі Кумира вченим привезу,
Додай лише до коника – козу.
– Котору?
– Чорно-буру.
– Ну, бери.
Але гляди, старий,
Не обдури!
* **
Іще минуло місяць-півтора…
Примчав дідок до панського двора:
– Буланий, тпру!–
Зіскочив із візка.
– Добридень, пане!–
Весело гука.
Панок уважно дивиться навкруг:
– Чому ж ти сам?
А де мій кращий друг?
Де мій Кумир,
Мій пес, моя краса?
Як ти посмів
З’явитися без пса?
Чи він живий?
– Живий, живий… А втім,
Усе тобі докладно розповім.
Коли скінчив Кумир твій навчання,
Ми з ним швиденько запрягли коня,
Взяли собачі зшитки й букварі
І рушили до тебе на зорі…
Сіяло щедро сонечко над нами,
Ми їхали лугами та ланами
І, як воно ведеться у дорозі,
Одверто розбалакались на возі.
– «Щасливий ти! –
Кумиру я кажу.–
Ось я тебе додомоньку везу,
Там жде тебе, мабуть,
Сніданок панський:
Свинина,
Осетрина
Та шампанське;
М’якенька постіль там тобі готова…
Хазяїн твій – людина пречудова:
І добрий,
І ласкавий,
І тямущий,
Сумирний,
Чесний,
Щирий,
Непитущий!..»
Ще довго, пане, я тебе хвалив.
Аж чую – пес заскавучав, завив,
А потім і говорить:
«Ох-хо-хо,
Не знаєш ти хазяїна мого:
Його усі обходять за версту!..»
Ї виклав все, як є, начистоту.
– Що ж він казав?
Про що він гомонів?
– Боюся, пане, викликать твій гнів…
Казав, що не по правді ти живеш:
Обдурюєш людей,
Боргів не віддаєш;
Що ти – п’яничка,
Скнара
І шахрай,
Що кріпаків своїх
Забив украй;
І те, і се, і п’яте, і десяте,–
Навчивсь він добре язиком чесати!
– А ти й повірив
Тій брудній брехні?
– Та що ти, пане!
Та, звичайно, ні!..
Я слухав, слухав
І подумав так:
Базікать зайве –
Твій Кумир мастак.
А що, як він
Про це розкаже всім?
Такого пса
Не можна брати в дім;
Такого пса –
Подалі від воріт:
Він заплямує
Чесний панський рід…
І ось Кумира я завіз
У ліс
І там лишив
Між сосен і беріз.
Лишив, признаюсь, пане, без жалю…
– І молодець!– скричав панок.– Хвалю!
Візьми, старий,
Теличку на додачу,
Лише мовчи
Про ту брехню
Собачу!
